Там, де потрібна: як утрата мами в теракті в «Амсторі» змінила життя кременчуківки Дар’ї Коханівської

Три роки тому, 27 червня 2022-го, ракетна атака перервала буденність Кременчука. Удар по «Амстору» не лише зруйнував торгівельний центр — він став символом нової реальності: безпечних місць у країні не існує.

Тоді загинули 22 людина, ще 77 отримали поранення. 12 із загиблих були працівниками магазину Comfy, який опинився в епіцентрі вибуху.

Саме цей день назавжди змінив життя Дар’ї — серед загиблих була її мама, Лариса Коханівська.

Це історія не про втрату, а про трансформацію болю в силу. Про те, як утрата змінює людину і що залишається, коли руйнується звичний світ.

Родина, де вміли любити

Дар’я зростала в Кременчуці, у родині, де любов не декларували, а просто нею жили. Щоденна турбота, усебічна допомога, прийняття без умов.

Старшу доньку батька від попереднього шлюбу Лариса Коханівська прийняла як рідну ще до народження Даші. А у 2017-му в родині з’явилася Олена — майже ровесниця, чия сім’я переживала непростий період.

Олена прожила з ними шість років і досі вважає цей дім своїм. Тут не питали, хто ти — просто любили.

Після школи Дар’я вступила на факультет психології в Києві, одночасно навчалася в Європейському інституті психодрами. Але справжнє дорослішання почалося значно раніше — у десять років, з початком російської агресії у 2014.

Тоді вона вперше плела сітки, читала вірші на благодійних концертах. А одного разу, обійнявши військового, сказала:

Восьмирічна пауза між цими словами і 24 лютого 2022-го виявилась надто короткою, щоб забути дитячу обіцянку. 

Новий відлік

Велику війну Даша зустріла вдома. За два тижні до 24 лютого повернулася з Києва, звільнилася з роботи — відчувала, що час наближається. У її колі про це говорили відкрито: військові, волонтери, психологи бачили симптоми неминучого.

Увечері 23-го вона зібрала тривожну валізку.

На ранок прокинулася з думкою:

Батько продовжував працювати. Мама, як завжди, виходила на зміну до Comfy в «Амсторі». А весь вільний час сім’я віддавала волонтерству.
Дар’я допомагала на пунктах прийому переселенців. Саме там уперше відчула, що таке справжня психологічна практика. Підтримка людей у шоковому стані, пошук слів, які не ранять. Мама тим часом допомагала плести сітки, готувати коктейлі Молотова, збирати речі, облаштовувати простір для новоприбулих. Робили те, що могли. Там, де були.

День, коли завмер час

Лариса Коханівська не мала працювати того дня, її попросила замінити колежанка. Зранку зібралася і поїхала на роботу.

Протягом дня тривоги не вщухали. Дар’я постійно писала мамі, просила спускатися в укриття. Востаннє переписувалися об 11:33.

Близько 16-ї Даша знову написала, але відповіді не було. За кілька хвилин пролунав перший вибух. Потім другий. Вони із сестрою вибігли на балкон, побачили клуби диму. Подумали, що влучання в залізничний вокзал.

Зателефонували мамі. Тиша. Потім батькові — він був неподалік від ТЦ, але теж не міг додзвонитися дружині. Хоча її телефон залишався ввімкненим.

Дівчата спустилися вниз. І тут сусідка показала відео: вогонь, дим, охоплений полум’ям «Амстор»… Серце впало. Викликали таксі й поїхали туди. 

На місці — чорний дим, швидкі, крики, паніка. Люди в крові, сльозах, з телефонами — кожен шукав когось. Вони теж шукали.

Біля охопленого полум’ям ТЦ почали складати списки зниклих безвісти.

Там розпитували пацієнтів, чи бачив хтось маму. Ніхто нічого не знав.

Дорогою додому зателефонував представник прокуратури, попросив здати зразок ДНК для ідентифікації.

Вони не зупинилися: подавали заявки на пошук, писали в соцмережах, зверталися до ЗМІ. У відповідь — тиша. Глуха і безпросвітна.

Але Лариси Коханівської не було ні серед поранених, ні серед загиблих. Поки Кременчук день за днем ховав своїх — колег мами, сусідів, знайомих, — Дар’я все ще не знала, де її мама.

Тиждень минув у зверненнях до прокуратури, слідчих, усіх можливих служб. Відповідь щоразу одна:

Доказ, якого «не було»

Минали тижні мовчання. Щодня дзвінки, запити, нові «немає інформації». Повідомили про те, що відео з камер не збереглося, техніка згоріла, архіви знищено. І раптом — телефонний дзвінок:

Цього разу показали фрагмент відео. Кілька хвилин: Лариса стоїть біля пилососів у Comfy. Усе звично, буденно. Потім сліпуче біле світло. Вибух. Темрява.

Тіла так і не знайшли. Температура горіння була такою високою, що не залишилося нічого для ідентифікації. Того дня по місту росіяни випустили дві ракети Х-22, розроблені для знищення авіаносців. Вони вдарили по «Амстору» і заводу «Кредмаш», розташованих менш ніж за сто метрів один від одного.

Відеозапис зафіксував останні миті: звичайний робочий день, покупці, консультанти. Лариса серед них. Яскравий спалах тривав лише мить.

Потім — темрява…

Важкий рік

На 40-й день після трагедії рідні замовили поминальну службу. У квартирі облаштували куточок пам’яті — два маминих фото без чорних стрічок, підсвічник і кактус. Її речі залишаються недоторканними й досі, наче вона щойно вийшла і невдовзі повернеться.

10 квітня 2023 року суд офіційно визнав Ларису Коханівську загиблою.

Місяці пошуків і судових засідань відкрили Даші жорстоку реальність — навколо світ несправедливості й байдужості. Але найскладнішим виявилося не лише горе втрати. Даша постійно чула болісні слова про те, що загиблі самі винні, бо не спустилися у сховище.

Тоді Даша згадала те, чого її вчила мати: встановлювати межі особистого простору.

Ця наука допомогла вижити й стати сильнішою. А потім прийшло усвідомлення:

Пошук себе

Спочатку Дар’я подалася до ТЦК та СП. Щоб не привертати уваги, зробила це в іншому місті, але отримала відмову. Потім почала шукати інші шляхи. Контактувала з волонтерами, які їздили на передову, допомагала в шпиталях. Згодом приєдналася до них. Спочатку як волонтерка.

Потім — як психологиня у шпиталі на Донеччині.

Допомагала пораненим як санітарка, підтримувала військових психологічно — багато хто з них не був готовий до спілкування. Саме там усвідомила: вона йде правильним шляхом.

Але найважчим за роботу в шпиталі виявилася комунікація з цивільними — тими, хто жив під постійними обстрілами, утратив рідних, дім, опору.

За словами дівчини, сіра зона — це не просто термін. Життя там дійсно позбавлене кольорів, стримане.

Про сьогодення і майбутнє

За три роки після трагедії Даша стоїть на порозі медично-військової кар’єри. Паралельно вступає до Тернопільського медичного університету на медсестринство.

Деяких речей Даша досі не може сприймати спокійно. Не їсть смажених пиріжків з яйцем і повидлом, пончиків — усього того, чим завжди був наповнений дім. Не готує окрошки, яку так любила мама. Не користується свіжими парфумами — це були її запахи.

Дар’я хоче бачити Україну толерантною.

Дитяча обіцянка захищати країну, якщо війна не закінчиться, допоки Даша виросте, поступово втілюється в життя. Через біль утрати, через пошук себе, через служіння іншим. Там, де потрібна.